|
|
Академік академії мистецтв України, член-кореспондент Академії мистецтв СРСР, народний художник України, лауреат Державної премії ім.Т.Г.Шевченка, професор, майстер графіки Георгій Вячеславович Якутович народився в Києві у 1930 році. Студіював мистецтво в Київському художньому інституті з 1948 до 1954 року в класі відомого майстра і педагога І.Плещинського. Формування творчого стилю майстра відбувалося в 60-і роки, коли Г.Якутович разом із А.Губарєвим, А.Данченком, Г.Гавриленком, В.Ламахом рішуче протиставили побутописанню соцреалізму нову систему образотворчості. Це був короткий час "хрущовської відлиги", який дав можливість молодим митцям експерементувати і робити нові відкриття в мистецтві. Основний напрямок роботи майстра - книжкова і станкова графіка. Якутович відомий майстерними графічними творами, переважно дереворитами до таких відомих творів української класічної літератури, як "Фата Моргана" М.Коцюбинського (1958), "Ярослав Мудрий" і "Свіччине весілля" І.Кочерги (1962), "Козак Голота" М.Пригари (1966), "Захар Беркут" І.Франка (1972), "Кленові листки В.Стефаника", "Повість про Ігорів похід" (1977), "Слово минулих літ" (1981) та чимало інших. Крім книжкової графіки, Якутович створив окремі гравюри на історичні теми: "Іван Вишинський", "Олег Гориславович" тощо, а також цикли на теми українських народних казок, старовинної української музики; листівки до українських народних пісень: "Марічка" (1960), "Є у мене сокира..." (1963); брав участь у створенні фільму "Тіні забутих предків" С.Паранджанова. Згадуючи роботу над цим фільмом, Іван Драч зазначав: "Сергій Параджанов як кавказький горянин прекрасно розумів і відчував життя карпатських горян, їх звичаї та особливості. Добре знаючи кавказький фольклор, він також легко розумівся і на українському. Якщо Параджанов і мав потребу в порадах під час зйомок "Тіней", то їх давав не я, а великий художник Георгій Якутович-старший, котрий жив там і набагато краще за мене знав місцеві особливості". Фольклорне, національне було настільки гострою темою часу, що за право бути національним художником розраховувалися не лише долею - життям. Незважаючи на це Г.Якутович став потужним каталізатором інтелектуального життя на Україні. До його оселі приходили Т.Яблонська, В.Зарецький, С.Параджанов, ті хто закохувалися у зачарованих звірів Марії Примаченко, у поетику Карпат, зачитувалися забороненими в 60-і роки М.Грушевським, В.Винниченком, слухали "фольклорні балади" юних І.Драча, М.Вінграновського, Ліни Костенко. У працях "українського авангарду" 20-х років - особливо в творах Г.Нарбута та "бойчукістів" - Якутович і його однодумці знаходили аналоги синтезу ідей з формами народної творчості. Серйозною підставою для заглиблення у фольклор був всебічний інтерес до народної пісенно-поетичної культури, до інтерпретацій народної думи, пісні українських композиторів і поетів. Особливу увагу привертали традиції епічного мислення. У мистецтво знову увійшла мозаїка, фреска, вітраж. Георгій Якутович казав: "Вважаю, що джерела справжнього розуміння монументального мистецтва лежать у народній творчості. Вивчаючи його, я зустрівся з дивовижними творами, простими і монументальними. Такими є народна творча гравюра, декоративне мистецтво. Тут кожен твір узагальнений. Тут є синтез, а він, природно, веде до монументальності. Саме до джерел народного мистецтва я звертаюся, коли шукаю засоби вираження в станковій графіці." Г.Якутович стрімко ішов до опанування фольклорними джералами мистецтва. Надміру критичний до себе, безкомпромісний і вимогливий у творчих питаннях, Георгій Вячеславович неодноразово говорив про складність переходу від академічного мислення до народного. Йому були відомі муки перевтілення і сумнівів: "Втілитися в нове мислення народних художніків... до цього я так і не дійшов" - зізнівся він в одному інтерв"ю, - "більше того, як зразки я все-таки використовував українську (професійну) гравюру XVII - XVIII століть. Мені бракувало пам"яті працювати без ескізів та безпосередності наївного художника". Якутович зазначав, що "наслідування не стилістіки, а емоційного вираження від творів, життя, побуту народу завжди приводило мене до успіху в графіці. У цьому я побачив близкість до народного методу, можливість перевтілення". Георгій Якутович згадував, що до фольклору він наблизився завдяки мистецтву Мексики, а точніше через усвідомлення близькості живописної самобутності монументалиста Дієго Рівери з творчими принципами М.Бойчука. Уже 1957 року Якутович відкрив для себе не тільки зміст концепції бойчукістів, а й сутність того, що було першоджерелом Бойчука - наївну і водночас мудру фольклорну образотворчість. Під чарівністю цього культурного шару руйнувалися залишки академічної нормативності. Г.Якутович відтепер спиратиметься на закономірності, притаманні народному мистецтву. Практично десять років творчого життя віддав молодий митець утвердженню принципів нової образотворчої системи та її пластичної мови. 1965 року у Г.Якутовича з"явилася впевненість у тому, що в ілюстраціях до "Казака Голоти" М.Пригари перемогу над собою здобуто. Гравюри витримували аналогію з класичними зразками народної творчості. Особливо пишався Якутович тим, що етнографічні елементи були зведено до мінімуму. Ліногравюри створив майстер, котрий віртуозно володів різцем, осягнув сутність народного декоративізму, його монументальну структуру. З цього моменту для української графіки система образотворчості отримала яскраве життя і подовжилась у творчості поколінь 60-80-х років. У гравюрах Г.Якутовича до "Тіней забутих предків" принцип Коцюбинського "сучасного бачення" (зі слів Якутовича) досягне класичної ясності. Звідси потягнуться тенета до метафоризму в мистецтві молодих. Творчий шлях видатного українського графіка Георгія Якутовича був складним і насиченим творчістю, пошуками і відкриттями. Видатний майстер залишив нас 4 серпня 2000 року. Проте започатковане продовжують в своїх творах його учні. |
|
